З нагоди річного терміну (а загалом вже п’ятирічного, якщо враховувати перший) перебування на посаді президента США Дональда Трампа вже написано і ще буде написано та оприлюднено величезну кількість статей, оглядів і окремих оцінок. Утім, здається, що переважна більшість з них фокусуються насамперед на медійних аспектах його діяльності в якості господаря Білого дому, де він явно невипадково почав значну реновацію, натомість залишаючи поза увагою загальний контекст часової ситуації, в якій опинилися і в якій діють сьогодні США, зокрема й на міжнародній арені.
І, хоча остаточний вирок йому, як й усім вельми помітним державним діячам, свого часу винесе лише історія, вочевидь не зайвою буде ще одна спроба поглянути на деякі найбільш важливі моменти зовнішньополітичного курсу Дональда Трампа та його Адміністрації. Тим більше, що вони явно домінуватимуть у світовій політиці майже до кінця 2020-х років. І почати тут мабуть слід з деяких історично-теоретичних тез, які з позицій сьогодення виглядають й не так вже й суто теоретичними.
Американський історик і відомий фахівець із зовнішньої політики США Воррен Коен в книзі «Така ж держава, як усі інші. Стисла історія міжнародних відносин США» писав: «Вираз «очевидна доля» (Manifest Destiny), що його зазвичай приписують журналістові Джону Л. О’Саллівану, втілював романтичний націоналізм і був частиною стійкої віри в американську винятковість. Від початку Сполучені Штати виконували Божу волю, змінюючи світ за своїм образом і надаючи всім свободу і республіканізм. Концепція «очевидної долі» також відтворювала настанову, що її згодом назвали прийняттям «тягаря білої людини»: дарування цивілізації людям, яким пощастило менше, – зазвичай представникам інших рас, язичникам чи католикам. Характер виправдання, що завжди покликане було легітимізувати захоплення землі інших людей, змінювався. Корінних мешканців уважали інертними (як-от мексиканців) або ж звинувачували у тому, що вони використовують землю не так, як призначив Бог (індіанці, пеони, мисливці). Цю ідеологію, елементи якої дожили до ХХІ століття, повсюдно і щиро засвоювали в 1830-х, 1840-х, 1850-х роках. Однак, жадібність, жага до землі, ресурсів і торгівельних можливостей, як і ідеологія, гнали американців на захід до Тихого океану.»
До речі, американці в 1949 році підтримали створення НАТО саме тому, що упродовж і Першої, і Другої світових воєн Америка була змушена воювати, оскільки війни, які починалися в Європі, згодом починали загрожувати американським національним інтересам і безпеці країни, загалом. Післявоєнні роки, зокрема боротьба за десегрегацію, закон про громадянські права 1964 року, війна у В’єтнамі та курс Рейгана на досягнення миру за допомогою сили багато у чому сформували сучасне бачення американців і самих себе, і зовнішнього світу.
Утім, після у цілому переможного для Сполучених Штатів завершення глобального протистояння з СРСР, Америка під час наступних конфліктів і воєн на далекій периферії своїх інтересів марно розтратила і свій авторитет, і величезні ресурси. При цьому, Вашингтон примудрився не помітити ані посилення світових амбіцій Пекіну, ані значного зростання агресивності Москви, накачаної величезними надходженнями від експорту нафти і газу.
Зовнішня політика Сполучених Штатів сьогодні – це суміш особистих поглядів Трампа на просування інтересів Америки, так як він їх розуміє: жорстка конкуренція з Китаєм; примушення Європи до фінансування власної оборони; пошук варіантів співіснування з РФ; недопущення створення ядерної бомби Іраном; підтримка Ізраїлю там, де це вигідно США; розширення експортних ринків для американської продукції, у тому числі енергоносіїв; захист внутрішнього ринку; боротьба з наркокартелями.
Теперішній президент США вважає міжнародне середовище насамперед полем для різного роду оборудок, де мірилом ефективності є конкретний результат. При цьому Трамп явно хотів би залишитися в історії, як великий миротворець – звідси його зусилля щодо врегулювання Близькосхідного питання; участь у пошуку шляхів тривалого миру між Азербайджаном і Вірменією; намагання зупинити конфлікт Таїландом і Камбоджею; підписання за особистого посередництва мирної угоди між Руандою і Демократичною республікою Конго.
Трамп та його зовнішньополітична команда виявляють глибоку недовіру щодо багатосторонніх міжнародних структур та інститутів і прагнуть просувати національні інтереси через прямі особисті контакти на найвищому рівні. Америка у цій системі координат більше не претендує на роль морального орієнтиру. Серед її партнерів можуть бути й авторитарні лідери. Щоби співпрацювати з Америкою не важливим є політичний режим, головне — готовність до угоди. Зовнішня політика на переконання цього президента має бути максимально прагматичною, заснованою на самодостатності та опорі на національні ресурси.
При цьому, явне занепокоєння у сьогоднішньому Вашингтоні викликає активне нарощування військових можливостей Пекіну. Проблемою, що набуває для США все більш гострого характеру, стають ракетно-ядерні амбіції КНДР. Невипадково, одним з пріоритетів адміністрації Трампа в оборонній сфері було визначено створення національної системи протиракетної оборони «Golden Dome». Увага приділялася й компоненті тих видів ЗС, які здатні нести і зброю масового знищення, і звичайні озброєння нового типу. Зокрема, в медіа називають гіперзвукову ракетну систему великої дальності «Dark Eagle» (на сьогодні гіперзвукова зброя не підпадає під контроль жодної міжнародної угоди).
Ще під час першого президентського терміну, проголосивши себе людиною слова – «I am a man of my word» і привселюдно пообіцявши на початку другого швидко зупинити українсько-російську війну, Трамп сьогодні опинився перед дуже непростою дилемою: з одного боку він побоюється, що ця війна затягне його у вир малопередбачуваних подій і значних фінансових витрат, а це згодом відіб’ється на усій його діяльності, особистій і політичній спадщині , а з іншого – зрозумівши усю надзвичайну складність проблеми – він тепер не може просто відійти у сторону, хоча, як й багато своїх прихильників, вірогідно вважає, що ця війна не несе прямої загрози національним інтересам США.
Стосовно ж idee fixe Дональда Трампа щодо необхідності встановлення надійного контролю над Гренландією, то причини цього здається лежать дещо глибше аніж особисті забаганки сьогоднішнього господаря Білого дому. Як відомо, з виходом американських переселенців на береги Тихого океану у середині ХІХ сторіччя, а особливо після придбання Сполученими Штатами у Російської Імперії в 1867 році Аляски і Алеутських островів, США стали повноправною Арктичною нацією. Гренландія розташована на стратегічному морському шляху з Північної Америки в Європу і є життєво важливою для національної безпеки Сполучених Штатів. Свідченням останнього є те, що після нацистської окупації Данії в 1940 році уряд США оголосив про поширення на Гренландію Доктрини Монро і через рік підписав з нею договір про оборону. Слід зазначити, що США сьогодні мають у Гренландії аерокосмічну базу Пітуффік (Pituffik Space Base), колишня авіабаза Туле (Thule).
Водночас, ще в 2018 році стало відомо про наміри Китаю побудувати у Гренландії новий сучасний аеропорт з відповідною інфраструктурою. Вартість проекту оцінювалася у 560 мільйонів доларів США, що, на думку експертів, разом з іншими проектами китайських компаній із видобутку рідкоземельних металів і залізної руди, може означати встановлення значного контролю КНР над економікою острова. Не виключено, що це є одним із кроків реалізації «Арктичної політики Китаю» (China’s Arctic Policy), яка містить головні напрями політики КНР у регіоні та офіційно визначає для Китаю статус так званої «географічно близько-арктичної держави» (Near-Arctic State). Не секрет, що й Росія останніми роками здійснює системні заходи задля підкріплення своїх претензій на величезний Арктичний регіон.
В червні 2019 року міністерство оборони США представило Конгресу документ концептуального характеру під назвою «Арктична стратегія», в якому визнається, що безпечний і стабільний геостратегічний ландшафт Арктики є життєво важливим національним інтересом Сполучених Штатів. У даному контексті не можна не згадати більш ніж категоричну тезу засновника Групи з досліджень Арктики при Коледжі ВМС США в Ньюпорті Волтера Бербріка: «Той, хто контролює Гренландію, контролює Арктику. Це найбільш важлива стратегічна позиція в Арктиці, а можливо й у світі.»
Корисним ключем до деякого розуміння алгоритмів дії президента Дональда Трампа є діяльність на цій посаді іншого відомого республіканця Теодора Рузвельта, який за будь-яких обставин любив бути в центрі уваги, добре розумів корисність засобів масової інформації та почав використовувати їх на свою користь і був переконаний, що Америка має демонструвати свою силу на зовні, як на Атлантичному, так і Тихому океанах. Саме він став першим президентом, якій піднявся у повітря на літаку, був одним з найбільших відданих і рішучих прибічників будівництва Панамського каналу, став успішним посередником на японсько-російських перемовинах, що призвели до Портсьмуського миру 1905 року, за що він отримав Нобелевську премію миру, і загалом вивів США на міжнародну арену у ранзі повноцінної великої держави – world superpower. Саме з Теодором Рузвельтом пов’язують початок того, що згодом отримало назву «Американське сторіччя» (The American Century).
Здається, президент Трамп схильний бачити себе таким самим беззаперечним керманичом Сполучених Штатів, який налаштований не допустити того, аби назва ХХІ сторіччя була відмінною від американського. Чи вдасться це йому? Наразі залишається невідомим. І лише історія із плином часу винесе йому свій суворий, але справедливий вердикт – так, як й багатьом його попередникам на посаді президента США.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості