В 70-х і 80-х роках минулого сторіччя серед експертів з проблематики СРСР провідну роль займали так звані кремленологи, які спеціалізувалися на ситуації в Політбюро ЦК КПРС, як головного органу управління Радянським Союзом. Утім, з огляду на практично повну відсутність системної і достовірної інформації на цю тему з Кремля, вони були змушені використовувати методи непрямого оцінювання інформації, у тому числі й огляд порядку розташування найвищих радянських керівників під час щорічних парадів на трибуні мавзолею і намагатися робити з цього далекоглядні висновки. На цій фінансово вигідній тоді ниві натхненно працювали професори, експерти з широкого кола міжнародних відносин, які вважали себе фахівцями з СРСР, відомі й не дуже публіцисти. Поруч з ними влаштовувалися й різного штибу русофіли, одна з яких – Сюзанна Массі, навіть консультувала президента США Рональда Рейгана перед його першою зустріччю з Михайлом Горбачовим в Женеві в листопаді 1985 року, а згодом, у 2021 – отримала від хазяїна Кремля російське громадянство.
Можливо, у цьому також є корені досить давньої і доволі дивної американської зовнішньополітичної москвоцентричності. Невипадково, з останніх місяців існування і наступного розвалу СРСР кожна нова адміністрація США приходила до влади з наміром встановити, якщо не дружні, то достатньо добрі відносини з РФ. Сьогодні значна частина з них завершила свою земну діяльність, а ті хто залишився, разом з чисельними фахівцями з аналізу РФ нового покоління, здебільшого наслідують старі методи, використовуючи різного роду так звані російські офіційні дані, що так само мало відображають реальну ситуацію, як не відображали дані радянської статистики реальну ситуацію в СРСР.
Дехто ж намагається шукати відповіді, посилаючись на певні історичні аналогії, зокрема порівнюючи кризу в Російській імперії напередодні Лютневої революції 1917 року із сьогоднішнім станом путінського режиму.
Що ж, спробуємо об’єктивно поглянути на ситуацію, в якій опинилася Російська імперія на початку 1917 року. Отже:
В перші місяці Першої світової війни Росія втратила більше 300 тисяч військових – найкращу частину кадрової армії і практично увесь професійний офіцерський корпус. На початок 1915 року втрати вже оцінювалися у колосальні 1 млн. 350 тисяч вбитими, пораненими, полоненими. За деякими оцінками, на середину 1915 року Росія була змушена заміщати бойові та інші втрати на фронтах у кількості 150 тисяч військових на місяць. Згодом, до армії і флоту були вимушено рекрутовані величезні маси (за різними оцінками до 12 000 000) селян, працівників дрібних підприємств і так званих різночинців.
При цьому, мало освічені солдати практично не розуміли за що саме ведеться війна, вкрай погано орієнтувалися на місцевості, були неспроможні швидко і на належному рівні оволодівати новою технікою і озброєнням, майже завжди губилися у незнайомій обстановці і легко піддавалися усякого роду пропаганді і підривній агітації. Відповідно, внаслідок цього і величезних втрат, вже у 1916 році у озлоблених і озброєних солдатських масах почала відчуватися величезна втома від війни.
Відрізана Центральними державами (Германська імперія, Австро-Угорська імперія, Османська імперія, Болгарське царство) від союзників по Антанті, Росія виявилася неготовою до першого і тривалого конфлікту індустріальної доби. В імперії не вистачало необхідної кількості промислових підприємств, відповідного обладнання, інженерів і високо кваліфікованих робітників. До того ж, поразки призвели до втрати найбільш промислово розвинутих західних територій, тобто майже до 30% відповідного потенціалу.
Вкрай бездарне керівництво державою спричинило нестачу боєприпасів, засобів транспорту, зв’язку і медикаментів саме там, де вони були потрібні.
В серпні 1915 року імператор Ніколай прийняв командування військами, чим фактично взяв на себе усю відповідальність за хід бойових дій та ситуацію в тилу і на фронтах, яка почала набувати ознак загальної катастрофи. Попри окремі локальні успіхи на кшталт Брусиловського прориву, ситуація для Російської імперії виглядала більш ніж погано. Зокрема, за деякими оцінками на початок 1917 року загальні втрати імперії убитими, пораненими і полоненими сягнули вражаючих 8 мільйонів.
Дискредитація самодержавства через некомпетентність керівництва, повсюдне хабарництво, чутки про германофільство, явну чи уявну зраду і, зокрема й фактор Распутіна, призвели до втрати династією і родиною самодержця свого століттями укоріненого сакрального статусу. Особа ж самого Ніколая почала викликати повсюдну ненависть.
Наявність в імперії національних окраїн – Польщі, Фінляндії, Балтії, України, Закавказзя і Центральної Азії, де після революційних подій 1905-1907 років з різною швидкістю, але з усе більшим розмахом, розпочалося зростання національної свідомості, також грали на її послаблення, особливо в кризові моменти.
Мало розвинута мережа залізних доріг вилилася у їхнє перевантаження, що згодом спричинило майже повний транспортний колапс на залізницях, який, у свою чергу, став причиною нестачі продовольства у великих промислових містах, зокрема хліба, в Петрограді. Попри доволі добрий врожай, восени 1916 року нестача хліба почала відчуватися й на фронті у військових частинах.
Вже в лютому 1917 року відчувалося широке суспільне невдоволення владою – як з огляду на війну, так й відчутне погіршення соціально-економічного стану. Тоді ж розпочалися страйки практично на усіх великих промислових підприємствах у столиці імперії та інших важливих центрах виробництва.
Мало місце зростання дезертирства до десятків і сотень тисяч і повна втрата віри у будь яку перемогу у війні; вихід із покори частини військ, матросів Балтійського флоту і навіть козаків в Петрограді. Розпочалися розправи над офіцерами, які намагаються зупинити солдатські і матроські бунти.
Тож, наприкінці лютого 1917 року Ніколаю ІІ відмовили у підтримці армія, у тому числі й вище військове керівництво, значна частина політичного істеблішменту, майже усі політичні партії, церква, промисловці, солдати і селяни. Тобто практично вся країна.
Хоча, за деякими твердженнями, для захисту самодержавства в ті дні було достатньо лише однієї відданої трону кулеметної роти. Проблема у тому, що 300-літня імперія Романових не знайшла тоді жодної. Як влучно зазначив наш відомий український історик Орест Субтельний: «царський режим розсипався, як картковий дім».
Тож, для вдумливого читача буде не складно знайти кілька дійсно подібних рис між катастрофічним положенням в Російській імперії напередодні Лютневої революції 1917 року із сьогоднішнім станом путінського режиму. Утім, він же легко помітить й доволі значні (щонайменш поки) відмінності.
Мабуть, все ж таки краще не використовувати прямі історичні аналогії, а намагатися робити з історії певні висновки. Які саме? Про них мабуть дещо згодом…
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості