На перший погляд між українсько-російською війною і нещодавнім припиненням дії американсько-російського Договору про подальші заходи зі скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, який також називали (Празький договір-2010, СНО-ІІІ або New START Treaty), практично немає нічого спільного. Утім, це не зовсім так.
Вочевидь, необхідно згадати, що згідно з положеннями вказаного договору, підписаного 8 квітня 2010 року в Празі, передбачалося, що кожна зі сторін скорочує та обмежує свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), пускові установки МБР, балістичні ракети підводних човнів (БРПЧ), пускові установки БРПЧ і ядерні озброєння важких бомбардувальників (ВБ) таким чином, щоб через сім років після вступу Договору в силу і у подальшому їхня сумарна кількість не перевищувала:
- 700 одиниць розгорнутих МБР, розгорнутих БРПЧ і розгорнутих важких бомбардувальників (ВБ);
- 1550 одиниць боєзарядів для них;
- 800 одиниць розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок МБР, розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок БРПЧ та розгорнутих і нерозгорнутих ВБ.
Однак, вже починаючи з 2018 року РФ почала діяти усупереч духу і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року, і згаданого Празького договору, оголосивши 1 березня 2018 року на увесь світ агресивні плани щодо розробки «нового покоління міжконтинентальних ракет», «малопомітних крилатих ракет», «безпілотних підводних апаратів», «гіперзвукового авіаційно-ракетного комплексу», «планеруючого крилатого блоку», «бойових лазерних комплексів» тощо.
Попри це, у лютому 2021 року США погодилися продовжити СНО-ІІІ без якихось змін або доповнень ще на п’ять років, тобто до 5 лютого 2026 року. Вірогідно, у ті дні в Білому домі сподівалися, що цей крок з боку тодішньої Адміністрації США можна буде розглядати в якості щирої спроби зменшити напругу між обома наддержавами, що була спричинена насамперед провокаційними акціями Москви. І тут Адміністрація Байдена явно помилилася. Адже в рамках свого агресивного зовнішньополітичного курсу РФ почала діяти ще більш безвідповідально, відверто шантажуючи США і увесь світ своєю ядерною зброєю.
5 лютого 2026 року договір СНО-ІІІ припинив свою дію і фактично повернув світ минуле сторіччя. Більш того, сьогодні усім розуміло, що і США, і РФ, і Китай, а також й інші, так звані офіційні ядерні держави, перестали виконувати свої зобов’язання за ДНЯЗ, статтею VI якого передбачено, що «Кожний Учасник цього Договору зобов’язується в дусі доброї волі вести переговори про ефективні заходи по припиненню гонки ядерних озброєнь у найближчому майбутньому та ядерному роззброєнню, а також про договір про загальне і повне роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем.»
Саме у даному контексті вочевидь буде не зайвим згадати, що у 50-70-ті роки минулого століття про власні ядерні сили почали задумуватися в Аргентині, Бразилії, Швеції, Швейцарії, Норвегії, Південній Кореї, Південноафриканській Республіці, Югославії, Іраку і на Тайвані. На заваді безконтрольному розповзанню світом ядерної зброї й мав стати Договір про її нерозповсюдження, укладений у 1968 році, і, вірогідно, система багатосторонніх міжнародних зобов’язань, де гарантії незастосування ядерної зброї проти неядерних держав отримали умовну назву «негативні», а гарантії допомоги у разі нападу – «позитивні». Утім, широка світова дискусія з даної проблематики, як це нерідко буває в міжнародній політиці, завершилася тоді практично нічим. Хоча, й спонукала декого у світі зазирнути за тогочасний обрій і завчасно подбати про додатковий страховий поліс у вигляді ядерної зброї.
При цьому, згадані вище та інші держави світу, свого часу добровільно відмовилися від власної ядерної зброї насамперед тому, що не відчували реальної загрози власній безпеці. Можливо тому, що в рамках актуального тоді «взаємного гарантованого знищення» рівень глобальної стабільності був дійсно вищим аніж сьогодні. А можливо й тому, що тогочасні лідери обох світових блоків зберігали особисті спогади про жахіття Другої світової війни.
Окупувавши в 2014 році український Крим, путінська РФ зруйнувала глобальну систему міжнародної безпеки і, тим самим, кардинальним чином змінила ситуацію у світі. Ті, хто не був достатньо впевнений у цьому тоді, очевидно переконався у правильності цього в 2022 році і продовжує отримувати відповідні підтвердження чи не щодня. Сама ж ідея ДНЯЗ – відмова від ядерної зброю в обмін на безпеку – фактично дискредитована, зокрема й постійними погрозами з Москви застосувати ядерну зброю проти країн Європи, включаючи й Україну.
МЗС України у своїй заяві від 5 березня 2020 року з нагоди 50-ї річниці набуття чинності Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) цілком справедливо зазначило, що «Україна зробила безпрецедентний внесок у процес позбавлення світу від цієї смертоносної зброї, відмовившись від третього за потужністю ядерного арсеналу у світі і приєднавшись до ДНЯЗ у якості без’ядерної держави. Залишаючись надалі прихильними до режиму нерозповсюдження ядерної зброї, ми вимушені вчергове констатувати: Російська Федерація продовжує грубо порушувати гарантії безпеки, надані Україні у зв’язку з відмовою від ядерної зброї і закріплені в Будапештському меморандумі 1994 року. Російська збройна агресія проти України, яка триває вже сьомий рік, стала прикладом цинічного нехтування однією з ядерних країн діючим міжнародним інструментарієм у сфері ядерного роззброєння і нерозповсюдження. Негативний досвід України у практичному застосуванні отриманих гарантій безпеки ставить під загрозу перспективи глобального ядерного роззброєння, демонструючи низьку ефективність відповідних міжнародних механізмів.»
З високою ймовірністю можна прогнозувати , що світова гонка ядерних і звичайних озброєнь, ініційована агресивною Москвою, надалі лише прискорюватиметься, а витрати на неї лише зростатимуть. Тим часом, неядерні країни почуватимуть себе все менш захищеними.
Тож, напередодні чергової оглядової конференції ООН щодо ДНЯЗ, яка відбудеться 27 квітня-22 травня 2026 року в Нью-Йорку, Україна безсумнівно має проявити ініціативу та провести із зацікавленими державами напередодні і в ході даного міжнародного форуму предметні консультації з метою вироблення спільної лінії. Зміст же її вочевидь має полягати у проведенні практичної дискусії щодо доцільності, а можливо й нагальної необхідності, модифікації тих положень ДНЯЗ, які перестали відповідати сьогоднішнім реаліям і фактично цементують привілейований ядерний статус низки держав, навіть коли вони відверто нехтують своїми зобов’язаннями, а своїми діями підривають ідеологію нерозповсюдження і тим самим знеохочують навіть добросовісні неядерні країни співпрацювати в рамках ДНЯЗ.
Міжнародне співтовариство достатньо довго «закривало очі» на усе більш безвідповідальну поведінку ядерних держав і тепер постало перед усе більш реальною перспективою нав’язування ними свого світового диктату. Очевидно, настав час оформлення колективної ідеї, в центрі якої має бути консенсусна міждержавна вимога до ядерних країн щодо суттєвої зміни обраного ними останнім часом військово-політичного курсу шляхом прийняття на себе у визначені часові рамки низки конкретних зобов’язань і обмежень, пов’язаних з ядерною політикою та відповідними збройними арсеналами, якщо вони дійсно зацікавлені у збереженні ДНЯЗ. Альтернатива цьому – прискорена деградація системи міжнародної безпеки, реальна криза ДНЯЗ і неконтрольоване розповсюдження ядерної зброї та засобів її доставки.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості