Вперто намагаючись переконати зовнішній світ у начебто державній неспроможності, штучності кордонів та не правовому характері низки своїх сусідів, зокрема України, Молдови і країн Балтії, сучасна РФ сама викликає більш ніж достатньо питань щодо своєї історико-правової легітимності.
Активно просуваючи подібні наративи – вельми показовою у цьому контексті є стаття в близькому до російського МЗС журналі «Международная жизнь» від січня 2024 року з більш ніж провокаційною назвою (мовою оригіналу): «Государство из немецкой чернильницы: провозглашение независимости Литвы (1917 – 1918 гг.)», якій стверджується про начебто штучність Литовської державності, в РФ сьогодні сором’язливо приховують очевидні факти дуже тісної співпраці партії більшовиків з генштабом Германської імперії в роки Першої світової війни.
І тут не так вже й важливо – чи отримував гроші особисто Ленін або ні (можна припустити, що відповідні документи надійно зберігаються у все ще закритих російських архівах суворіше, аніж казковий Кощей зберігав таємницю своєї смерті). Головне, у чому сходяться усі об’єктивні дослідники – інтереси Германської імперії та більшовиків, що працювали на розвал Російської імперії та її вихід з війни однозначно співпадали. Захоплення же останніми влади у наслідок перевороту жовтня 1917 року навряд чи було б можливим без практичної допомоги німецьких спецслужб і величезних фінансових вливань (за деякими оцінками близько 30 мільйонів німецьких марок) через їхню агентуру, у тому числі й у важливу пропагандистську сферу – зокрема, на друк листівок – головного тогочасного впливу на народні маси.
На тлі повного розвалу російської армії, дуже підозрілим виглядає й м’яко кажучи повільний наступ германських військ на Петроград в лютому 1918 року. Адже попри вкорінені радянські міфи, в ті дні на захист більшовиків зголосилися стати лише кілька тисяч добровольців, щонайменш половина з яких не мали необхідного озброєння і підготовки. При цьому, найбільш боєздатні підрозділи, що мали у своєму розпорядженні Ленін та його прибічники, були спрямовані на допомогу більшовикам, що прагнули захопити владу у Фінляндії, Україні та на Дону. Чи не мала місце й тут таємна змова германського генштабу і верхівки більшовицької партії? Тим більше, що надійні контакти вже були встановлені раніше? Відповідь й на ці непрості історичні питання ймовірно знаходиться в російських архівах.
Ще раз довів співпрацю більшовиків з німецькими військовими Брестський мир від 3 березня 1918 року, за яким Ленін та його прибічники відмовлялися від величезних територій колишньої Російської імперії, визнавали незалежність Фінляндії та України, з Центральною Радою якої зобов’язувалися укласти мирний договір. Більш того, в Москві навіть погодилися на визнання мирного договору між Германською імперію і Україною! І все це лише заради збереження своєї узурпованої влади над жалюгідним обрубком колишнього учасника Антанти.
Вельми показовим є те, що германська сторона, з якою також намагалися встановити взаємодію монархісти-германофіли з числа білого офіцерства, фактично відповіла їм відмовою. Їхні спроби домогтися підтримки через контакти з місією на чолі з майбутнім послом в Москві графом фон Мірбахом, що прибула до Петрограду наприкінці грудня 1917 року для врегулювання питань військовополонених, зазнали повної невдачі. І це зовсім недивно – для прагматично налаштованого Берліну значно кориснішим був Брестський мир з більшовиками, аніж непевні обіцянки з боку ультра-монархістів, прибічників «единой и неделимой», неспроможних повести за собою солдатські маси.
На перший погляд дивне зближення Радянської Росії і переможеної та приниженої Антантою Німеччини в Рапалло, у 1922 році, заклало основу для допомоги останній у її прихованих зусиллях щодо обходу положень Версальського миру 1919 року. Як тепер загально відомо, а раніше старанно приховувалося в СРСР, Москва дала добро на підготовку німецьких військових льотчиків в Липецьку, хіміків в Саратові, танкістів в Казані. Тобто, фактично здійснювала системну діяльність, спрямовану на пряме заохочення Берліну до реваншу, підриву миру в Європі і початку Другої світової війни.
Дещо згодом, намагаючись набути ознак зовнішньої пристойності, радянська Росія, звідки бере свій початок сучасна РФ, спробувала просочитися у ряди Ліги Націй, яка на відміну від Організації Об’єднаний Націй, виявилася більш моральною і спромоглася 14 грудня 1939 року виключити СРСР зі свого складу у зв’язку із нападом на Фінляндію. Саме це, на думку деяких істориків, й пояснює, чому наприкінці Другої світової війни Радянський Союз так наполягав на створенні нової міжнародної інституції.
Нетривала пауза в радянсько-німецьких відносинах завершилася у 1939 році підписанням цілої низки міждержавних документів – торгово-кредитною угодою від 19 серпня 1939 року; Договором про ненапад від 23 серпня 1939 року і Секретним додатковим протоколом до нього; Договором про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 року, одним конфіденційним протоколом та двома секретними до нього цією ж датою; господарською угодою від 11 лютого 1940 року, якою серед іншого передбачалися закупівлі СРСР важливої продукції (металів і сировини) в третіх країнах і доставка її до Німеччини; угодою про пряме залізничне сполучення від 1 жовтня 1940 року. Усе це, за словами Молотова, підняло двосторонні відносини між Москвою і Берліном на нові висоти (мовою оригіналу з його виступу 1 серпня 1940 року) – «в основе сложившихся добрососедских и дружественных советско-германских отношений лежат не случайные соображения конъюнктурного характера, а коренные государственные интересы как СССР, так и Германии».
Далі, як добре відомо, попри поділ Польщі, окупацію країн Балтії і анексію Бессарабії та Північної Буковини, настав повний крах сталінсько-молотовського курсу на дружбу з нацистами – спочатку на тлі невдалої реалізації планів агресії проти Фінляндії, а згодом й у наслідок катастрофи 22 червня 1941 року. І навіть, якщо припустити, що СРСР, як часом стверджується, сам планував напад на Німеччину влітку 1941 року, більшовицькі дипломати і військові начальники настільки заплуталися у власній хитромудрій грі, що пропустили один з найбільш масштабних наступів у світовій історії.
Здобувши, завдяки титанічним зусиллям усіх народів колишнього СРСР і своєчасній та суттєвій допомозі країн-союзників перемогу над нацистською Німеччиною у травні 1945 року, Сталін одразу ж узявся активно перекроювати європейську мапу, не соромлячись впроваджувати право сили в міжнародній політиці, у тому числі й заохочуючи чисельні депортації мирного населення.
Продовженням цього курсу на гегемонію у Східній Європі була й так звана «доктрина Брежнєва», яку він після придушення Празької весни у 1968 році в розмові з Дубчеком, тодішнім лідером чехословацьких комуністів, сформулював таким чином: «Чехословаччина знаходиться у межах тих територій, які в роки Другої світової війни звільнив радянський солдат. Кордони цих територій – наші кордони. Ми маємо право направити у вашу країну війська, щоби відчувати себе у безпеці у наших спільних кордонах. Тут справа принципу. І так буде завжди.» До речі, – от звідки вже сьогоднішня кремлівська камарилья та її зовнішня політика черпають своє натхнення. І так дійсно буде завжди, до поки не буде повністю демонтований агресивний путінській режим.
В часи «холодної війни» активне протистояння Заходу та СРСР в 70-х і 80-х роках набуло дійсно глобального характеру. Сама логіка тодішнього радянсько-західного ядерного протистояння хоча й перенесла його на світовий рівень, після Карибської кризи сприяла усвідомленню того, що безпосереднє зіткнення двох систем може швидко призвести до глобальної війни на самознищення. Тож, обидві сторони вирішили, що такі геополітичні змагання краще проводити на «нейтральному полі». Саме в країнах, як тоді казали Третього світу, «холодна війна» стала гарячою. Саме там масово гинули люди. Саме там ідеологія часом переважала здоровий глузд.
Тим часом, намагаючись надійно убезпечити сферу власного впливу у Європі, радянське керівництво погодилося на домовленості, укладені в Гельсінкі в 1975 році, в центрі яких було визнання післявоєнних кордонів: «Держави-учасниці визнають непорушними кордони одна одної, а також кордони всіх держав Європи, і тому утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-якого зазіхання на ці кордони.». При цьому, як наголошує відомий американський дипломат і експерт з міжнародної безпеки Генрі Кіссинджер – одночасно із зобов’язаннями «не змінювати їх за допомогою сили».
У продовження цього історичного екскурсу сьогодні доцільно було б звернутися до майже забутої сьогодні Алма-Атинської декларації від 21 грудня 1991 року. У даному багатосторонньому документі країни-підписанти (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, РФ, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан і Україна) констатували припинення існування СРСР і серед іншого зобов’язалися визнавати і шанувати «територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих кордонів». Логічною і невід’ємною частиною цієї декларації, а по суті важливої міждержавної домовленості на найвищому рівні, слід вважати й спільне Рішення Ради Глав Держав Співдружності Незалежних Держав також від 21 грудня 1991 року, в якому зазначено таке: «Держави Співдружності підтримують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, та інших міжнародних організаціях». Тобто, видається цілком очевидним, що країни-підписанти погодилися тоді із продовженням РФ членства СРСР в ООН в обмін на її зобов’язання Москви поважати їхню територіальну цілісність та існуючі кордони. Жаль, правда, що з незрозумілих причин Україна тоді не висунула РФ однозначну вимогу повністю прибрати свої війська з української території, зокрема із Севастополя, у визначений та реальний термін, наприклад два-три роки.
Тим не менш, виходячи з викладеного, можна прийти до наступних висновків:
Перше, внаслідок порушення Алма-Атинської декларації 1991 року правонаступництво РФ щодо СРСР втратило свої юридичні підстави.
Друге, окупацією Криму в 2014 році і агресією проти України РФ своїми ж діями делегітимізувала власні кордони і в очах країн, які підписали зазначену декларацію, і перед усім цивілізованим світом.
Посадивши Леніна та його поплічників весною 1917 року в опломбований вагон і направивши їх в тогочасну Росію для проведення підривної агітації і пропаганди, німецький генштаб однозначно не помилився – Російська імперія, як військовий супротивник, був усунутий зі світової сцени. На розвалинах же Російської імперії виник ще більш жорстокий і вкрай агресивний за своєю природою режим, збудований на кістках жертв Голодомору в Україні, зцементований примусовою працею мільйонів в’язнів ГУЛАГУ та скріплений кров’ю репресованих народів.
Цей геополітичний монстр, що простягнувся практично через усю Євразію від Балтійського моря до Тихого океану, сьогодні має бути позбавлений головного права – права на членство в клубі цивілізованих держав та, відповідно, майбутнього права на загальновизнане існування в межах поки що існуючих кордонів. Іншими словами, сучасна агресивна РФ має бути кардинальним чином трансформована у інші державні форми, базовою сутністю яких повинно бути повна відсутність спроможності щодо підриву міжнародного миру та безпеки.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості