В часи «холодної війни» активне протистояння Заходу та СРСР в 70-х і 80-х роках набуло дійсно глобального характеру. Сама логіка тодішнього радянсько-західного ядерного протистояння хоча й перенесла його на світовий рівень, після Карибської кризи сприяла усвідомленню того, що безпосереднє зіткнення двох систем може швидко призвести до глобальної війни на самознищення. Тож, обидві сторони вирішили, що такі геополітичні змагання краще проводити на «нейтральному полі». Саме в країнах, як тоді казали Третього світу, «холодна війна» стала гарячою. Саме там масово гинули люди. Саме там ідеологія часом переважала здоровий глузд.
Найбільш же яскраво це проявилося саме в Африці. Як відомо, СРСР, керуючись насамперед ідеологічними догмами, почав надавати якнайширшу допомогу, у тому числі й військову, новим незалежним країнам Африки та національно-визвольним рухам.
Звичайно, це не могло не викликати спротив з боку Португалії, ПАР, Північної і Південної Родезій, а також низки країн Заходу, які боялися цілком вірогідної, як тоді здавалося, комунізації Африки і розповсюдження впливу Східного блоку в глобальному вимірі.
На цьому тлі розгорталися драматичні події в середині і навколо Південної Родезії, адже у 1963 році фактичним провалом завершився задум Британії по створенню життєздатного державного утворення у складі Північної і Південної Родезій і Ньясаленду (у майбутньому, відповідно, Замбії і Малаві). Потім зазнали невдачі усі плани політичного врегулювання у самій Південній Родезії, де суттєво посилилися протиріччя між лідерами африканських громад і урядом білої меншості. На територію цієї країни почалися рейди повстанців із Замбії, після отримання нею незалежності у 1964 році і через нову незалежну Ботсвану, що стала незалежною у 1966 році. Розочалася жорстока війна, що тривала близько п’ятнадцяти років.
Тим часом, після розриву між Китаєм та Радянським союзом на початку 60-х років, обидві держави, що сповідували комуністичну ідеологію, правда кожна власного фасону, почали відчайдушно змагатися між собою за вплив на Африканському континенті. Зокрема, у Південній Родезії Китай, а згодом й КНДР, активно підтримували рух ЗАНУ на чолі з Робертом Мугабе, який представляв народність шона.
СРСР, у свою чергу, усім чим міг допомагав повстанцям ЗАПУ на чолі з Джошуа Нкомо, який мав широкі контакти із Замбією і представляв народність ндебеле.
При цьому, Радянський Союз намагався завоювати симпатії народів Південної Африки, надаючи допомогу Замбії, розраховуючи на те, що інформація про неї швидко дістанеться найвіддаленіших населених пунктів у регіоні. Дід автора даної публікації – Дмитро Білоколос, уродженець Донецької області, працював на посаді посла СРСР в Замбії і Ботсвані з 1970 по 1976 рік. І слід визнати, що за цей час, навіть за сучасними стандартами, у двосторонніх відносинах було зроблено надзвичайно багато. Зокрема, 1971 року було укладено двосторонню торговельну угоду. З допомогою СРСР було побудовано десять дизельних електростанцій, здійснено постачання техніки для будівництва доріг, навчального і лабораторного обладнання для інженерних та медичних факультетів Замбійського університету у столиці країни. Окрім цього, радянські фахівці надавали допомогу у виробленні перспективного плану економічного розвитку Замбії, зробили 400 артезіанських свердловин для забезпечення населення чистою питною водою, надали значну допомогу у підготовці національних кадрів.
Одночасно, Москва намагалася робити все можливе задля протидії ідеологічному впливу з боку Пекіну та усіляко стримувати його широкі амбіції в регіоні, що підкріплювалися й військово-технічними зв’язками. Давалися відповідні доручення і представникам спеціальних служб, і військовим, і дипломатам. Особливо це стосувалося посольства в Замбії, яке до розвалу португальської колоніальної імперії стало головним опорним пунктом СРСР з потужними резидентурами КДБ і ГРУ в цілому регіоні, опікуючись багатьма національними рухами, зокрема й тими, що діяли на території сучасної Анголи.
Директор Центру досліджень холодної війни Лондонської економічної школи О.А. Вестад у своїй книзі «Глобальна холодна війна» писав: «Радянський посол Д.З. Білоколос пропонував Москві низку заходів з метою надання допомоги МПЛА у сфері постачання озброєнь, матеріально-технічного забезпечення та політичної підготовки. Під час зустрічі з Д.З. Білоколосом А. Нето охарактеризував як незначні відносини МПЛА з капіталістичними країнами та соціал-демократичними партіями і підкреслив, що Радянський Союз є основним міжнародним союзником партії, а також окремо запевнив СРСР, що він не бачить підстав для встановлення тісної співпраці з КНР. О.А. Вестад також додає: «Радянський посол у своїх зверненнях до Москви зазначав, що позиція керівництва МПЛА відображає загальні настрої у русі стосовно того, що СРСР є для них єдиним можливим джерелом постачання озброєнь».
Не маючи можливості вплинути політично на розгортання повстанського руху, армія Південної Родезії, зокрема й знамениті Скаути Селуса, надавали пріоритет саме анти-партизанським акціям. Скаути Селуса – спеціальний підрозділ – був сформований наприкінці 60-х років на базі існуючих раніше підрозділів армійських слідопитів. Вони здійснювали численні і вдалі операції у сусідніх Ботсвані, Мозамбіку, Замбії, у тому числі проти баз підготовки і тилового забезпечення повстанців та їхніх радників. Зокрема, є цілком достовірні свідчення про випадок з підривом автомобіля військового аташе посольства СРСР в Замбії в середині 70-х років.
Утім, все це не могло кардинальним чином вплинути на хід загального протистояння в специфічних умовах «холодної війни» з африканськими особливостями. Так, під впливом нестабільності родезійці європейського походження, зокрема фермери і власники інших бізнесів, почали поступово згортати свою економічну активність і усе частіше задумуватися про переїзд до інших країн.
Британія ж, що мала в Родезії значні інвестиції (45 зі 100 найбільших англійських компаній мали дочірні підприємства в країні і контролювали майже усю торгівлю і промисловість), фактично відсторонилась від свого бунтівного дітища (в 1965 році уряд Південної Родезії оголосив про незалежність) і, про що в Лондоні тоді забули, вірного союзника у двох світових війнах. Більш того, Британія оголосила про ембарго на постачання нафти в Південну Родезію через Мозамбікський порт Бейра, а також підтримала ембарго на експортні хром і тютюн.
Незалежність же у 1975 році для Анголи і Мозамбіку означала фактичну блокаду Південної Родезії по усім кордонам і, одночасно безперешкодне постачання усього необхідного партизанським загонам усього спектру політичної орієнтації.
Великобританія ж, користуючись цією ситуацією, спромоглася організувати перемовини сторін щодо подальшої долі країни в Лондоні, в Ланкастер-Хаус у 1979 році, однак дуже помилилася в тому, що її кращій вибір – це Роберт Мугабе.
Як відомо, під час перебування Мугабе при владі в Зімбабве там майже повністю деградували система управління, інфраструктура, сфера охорони здоров’я, водопостачання, внаслідок чого постійними явищами стали поширені епідемії, зокрема холери. Країна перетворилася на хронічного реципієнта міжнародної гуманітарної допомоги, яку уряд не допускав в райони, де населення не демонструвало необхідної лояльності. Та й сьогодні ця багатостраждальна країна, на чолі з екс-охоронцем президента Мугабе Еммерсоном Мнангагва, якому закидають організацію політичних і етнічно мотивованих убивств, хабарництво та участь у земельних конфіскаціях і який веде Зімбабве у фарватері Москви, навряд чи може сподіватися на якийсь сталий рух в напрямі розвитку.
Тим не менш, сучасні африканські еліти, навіть ті, які симпатизують офіційному Києву у протидії московській агресії, побоюються можливого перенесення протистояння між Україною та РФ на Африканський континент, вважаючи, що це може привнести на континент додатковий елемент нестабільності. Останнє звичайно слід брати до уваги, здійснюючи політику щодо Африки. Необхідно також активно пропагувати позитивний внесок українського народу у національно-визвольну боротьбу народів Африки і надання їм економічної та іншої допомоги. Окремий наголос в інформаційно-роз’яснювальній роботі має бути зроблений на тому, що сьогодні Україна веде антиколоніальну війну проти російського імперіалізму.
Фотографія посольства СРСР в Замбії в середині 70-х років ХХ сторіччя з сімейного архіву автора.
Олег Бєлоколос
Директор Центру Досліджень Національної Стійкості