Як зазначалося у попередній публікації, після завершення Другої світової війни питання гарантій безпеки знову з’явилося на міжнародному порядку денному. Утім, воно вже насамперед пов’язувалося із новим руйнівним інструментом, винайденим людством – ядерною зброєю.
Так, американська ядерна парасолька була розгорнута над Західною Європою у 1949 році разом із утворенням НАТО. Додатковою ж гарантією безпеки проти ймовірного, як тоді усім бачилося, маршу потужної радянської армії до Ла-Маншу, стало розміщення в низці європейських країн військових зі США, кількість яких на піку протистояння часів «холодної війни» сягала 500 тисяч.
Гарантією ж збереження надійного контролю Москви над зовнішньою і внутрішньою політикою країн Східної Європи і недопущення західних впливів став Варшавський договір (Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу), укладений у 1955 році.
Договір про взаємну оборону 1953 року між США і Південною Кореєю із часом трансформувався у повноцінний союз. В 1960 році був укладений Договір про взаємне співробітництво і безпеку між США та Японією, що фактично заклав підвалини для створення американсько-японського Альянсу.
Між тим, на тлі активного розвитку в ті роки ядерних програм США, СРСР, КНР, Франції та Британії ціла низка країн почали цікавитися питаннями, пов’язаними зі створенням власної ядерної зброї. Так, в 50-70-ті роки минулого століття про власні ядерні сили почали задумуватися в Аргентині, Бразилії, Швеції, Швейцарії, Норвегії, Південній Кореї, Південноафриканській Республіці, Югославії, Іраку і на Тайвані.
На заваді безконтрольному розповзанню світом ядерної зброї мав стати Договір про її нерозповсюдження, укладений у 1968 році, і, вірогідно, система багатосторонніх міжнародних зобов’язань, де гарантії незастосування ядерної зброї проти неядерних держав отримали умовну назву «негативні», а гарантії допомоги у разі нападу – «позитивні». Утім, широка світова дискусія з даної проблематики, як це нерідко буває в міжнародній політиці, завершилася тоді практично нічим. Хоча, й спонукала декого у світі зазирнути за тогочасний обрій і завчасно подбати про додатковий страховий поліс у вигляді ядерної зброї.
В контексті подальшого розширення американських гарантій союзницькій Західній Європі можна згадати те, що коли наприкінці 1970-х років СРСР розгорнув націлені на неї балістичні ракети середньої дальності –«Піонер», США у відповідь почали розгортати модернізовані ракети «Першинг-2» і крилаті ракети «Томагавк». Тоді в Москві серйозно прорахувалися: розколоти Захід, дійсно наляканий імовірним радянським нападом (за деякими даними, ракети мали знищити до 900 різних цілей в Європі), не вдалося. В той час європейські еліти всерйоз задумувалися, чи не планує Кремль нанести превентивний удар по об’єктам НАТО, зруйнувати порти і аеродроми і завадити армії США прийти на допомогу і таким чином захопити увесь континент?
Сьогодні ж державами, які володіють ядерною зброєю та засобами її доставки (окрім США, РФ, КНР, Великобританії і Франції), де-факто вважаються Індія й Пакистан. Ізраїль здійснює вже традиційну політику «ядерної невизначеності». Також визнається, що військову ядерну програму має КНДР. Значне місце у міжнародній політиці досі продовжує посідати і так зване «Іранське ядерне досьє».
Тобто, після завершення Другої світової війни суто односторонні гарантії безпеки вже перестали бути провідним трендом у міжнародних відносинах. Натомість, популярності набули міждержавні блоки часів «холодної війни». Правда, не перестало і мабуть ніколи не перестане бути актуальним справжнє розуміння національної безпеки. Однак, про це у наступній публікації.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості