У ці дні практично жодна з медійних публікацій, офіційних заяв, експертних коментарів і аналітичних досліджень щодо українсько-російської війни та дискусій з питань її можливого завершення, не обходяться без згадки про гарантії безпеки для України.
При цьому, здається, що кожен журналіст, офіційний представник або експерт вкладає у це визначення свій власний зміст, значення якого очевидно мало узгоджується з думкою інших учасників обговорення. Так само, вочевидь мало хто поки що дійсно всерйоз задумується над питаннями їхнього міжнародно-правового оформлення і, що головне, відповідних дій у разі їхнього порушення.
Тим часом, історія міжнародних відносин містить низку відповідних прикладів – позитивних і не зовсім, однак майже завжди доволі повчальних.
Нам цікавим і, головно, пізнавальним є приклад Бельгії. Її гарантії про вічний нейтралітет підписали великі європейські держави – Британія, Франція, Росія, Австрія та Пруссія у 1831 році. Однак, Бельгія, перебуваючи спочатку поруч з експансіоністською Германською імперією, а згодом і агресивним Третім Рейхом, двічі – в 1914 та 1940 роках – опинялася у ситуації, коли гарантії її нейтралітету брутально і цинічно порушували. І це при тому, що у міжвоєнний період їх щонайменше двічі офіційно підтверджувала Німеччина: 30 січня 1937 року та 28 квітня 1939-го. Тим часом, 24 серпня 1938 року, Гітлер, як згодом стало відомо з таємних нацистських документів, вже цікавився думкою командування армії стосовно умов окупації Бельгії.
Як свідчить історія, трагедія Чехословаччини стала наслідком ганебної Мюнхенської угоди 1938 року, коли Німеччина, Італія, Британія і Франція фактично розчленували єдину на той час Центральноєвропейську демократичну державу. При цьому, на додаток до угоди, Британія і Франція гарантували так звані «нові кордони Чехословацької держави проти неспровокованої агресії». А Німеччина та Італія виявили намір надати такі ж гарантії пізніше.
Однак, цинізм великих держав проявився майже одразу. Один із членів німецької делегації, який мимоволі став свідком конфіденційної розмови Адольфа Гітлера і міністра закордонних справ Німеччини Йохима фон Ріббентропа наступного дня після Мюнхенської конференції, згадував, що останній висловив сумнів у доцільності будь-яких зобов’язань Німеччини з точки зору подальшої експансії в Європі, на що нацистський диктатор відверто відповів: «Цей папір нічого не вартий».
Отже, 15 березня 1939 року, практично не зустрічаючи опору, німецькі війська увійшли до того, що залишилося на той момент від колишньої Чехословаччини. Британія і Франція обмежилися млявими протестами, а Словаччина оголосила про свою незалежність. Того ж дня угорські війська увійшли в Карпатську Україну і вже до кінця дня 15 березня Чехословаччина припинила своє існування як держава.
І лише під тиском власних сумлінь, викликаних лицемірними діями Берліну, тодішній прем’єр Британії Чемберлен, раптом усвідомивши, що Гітлер його цинічно надурив, 31 березня 1939 року під час промови у Парламенті пообіцяв надати Польщі усю можливу підтримку (таку саму позицію зайняв й уряд Франції), а потім вже не міг діяти іншим чином і 25 серпня 1939 року дав добро на підписання з Польщею Угоди про взаємну допомогу. От, до речі, як були в ній визначені основні обов’язки сторін:
Стаття І
Якщо одна з Договірних Сторін вступить у військові дії з європейською державою внаслідок агресії з боку останньої проти цієї Договірної Сторони, інша Договірна Сторона негайно надасть Договірній Стороні, яка бере участь у військових діях, усю підтримку та допомогу, що є в її силах
Тобто, раніше надані односторонні гарантії Британії були замінені на повноцінну угоду про взаємодопомогу і, як можна побачити, після цього характер відносин між згаданими державами вже можна було оцінити, як союзницькі, що й спричинило вже дуже скоро – 3 вересня 1939 року – оголошення Британією війни нацистській Німеччині внаслідок агресії останньої проти Польщі. Утім, проблема була у тому, що за п’ять днів до нападу вермахту і початку Другої світової війни – 1 вересня, зробити щось дійсно практичне в рамках цих нових зобов’язань було мало реально. Що вкотре підтвердило одне з головних правил як життя, так і міжнародної дипломатії: «дорога крашанка до Великодня»
Після ж завершення Другої світової війни питання гарантій безпеки знову з’явилося на міжнародному порядку денному. Утім, воно вже насамперед пов’язувалося із новим руйнівним інструментом, винайденим людством – ядерною зброєю. Однак, про це у наступній публікації.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості