Дуже вірогідно, що українсько-російська війна буде розглядатися новою Адміністрацією у комплексі всіх відносин між США та РФ, включаючи й питання стратегічної стабільності та подальших взаємовідносин із союзниками по НАТО.
Що ж являє собою сьогодні стратегічна стабільність і якими власне були підходи попередніх адміністрацій до цього вкрай важливого і водночас дуже непростого питання? Очевидно, найбільш вдалим визначенням даного терміну, який звичайно має більш ніж достатньо трактувань, можна вважати таку характеристику міждержавних відносин у сфері стратегічних озброєнь, коли між ними – державами, відсутні реальні стимули для першого ядерного удару. Ключову ж роль в ній наразі відіграє договір СНО-ІІІ між США та РФ, термін дії якого спливає вже через рік.
Як відомо, 8 квітня 2010 року в Празі був підписаний американсько-російський Договір про подальші заходи зі скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, який також називають («Празький договір»-2010, СНО-ІІІ або New START Treaty). Згідно з його положеннями кожна зі сторін скорочує та обмежує свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), пускові установки МБР, балістичні ракети підводних човнів (БРПЧ), пускові установки БРПЧ і ядерні озброєння важких бомбардувальників (ВБ) таким чином, щоб через сім років після вступу Договору в силу і у подальшому їхня сумарна кількість не перевищувала:
- 700 одиниць розгорнутих МБР, розгорнутих БРПЧ і розгорнутих важких бомбардувальників (ВБ);
- 1550 одиниць боєзарядів для них;
- 800 одиниць розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок МБР, розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок БРПЧ та розгорнутих і нерозгорнутих ВБ.
Сторони також зобов’язалися обмінюватися даними і здійснювати відповідну верифікацію виконання положень Договору. При цьому, кожна зі сторін сама визначає структуру своїх стратегічних наступальних озброєнь і не може розміщувати їх за межами національної території.
РФ ще у 2018 році почала діяти усупереч духу і Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року, і згадано Празького договору, оголосивши 1 березня 2018 року на увесь світ агресивні плани щодо розробки «нового покоління міжконтинентальних ракет», «малопомітних крилатих ракет», «безпілотних підводних апаратів», «гіперзвукового авіаційно-ракетного комплексу», «планеруючого крилатого блоку», «бойових лазерних комплексів» тощо. Навряд чи можна було явити світовій спільноті більш безвідповідальний крок і представити більш недвозначну загрозу міжнародній безпеці і системі контролю над озброєннями.
Вельми показово, що під час першої президентської каденції Трампа Сполучені Штати виступали за підготовку нової міжнародної угоди з контролю над ядерною зброєю, сторонами якої, окрім США і Росії, має стати й Китай. Утім, Пекін відмовлявся від участі у відповідних переговорах з Москвою і Вашингтоном. Усвідомлюючи те, що будь-яка угода на кшталт СНО-ІІІ передбачатиме надання детальної і вичерпної інформації про ядерні озброєння та, особливо, справжні місця їхньої дислокації, Пекін вочевидь побоювався і побоюється того, що це зробить його вразливим для потенційного нападу і не бажає брати на себе відповідальність та йти на жодні поступки у цьому питанні.
Адміністрація Трампа також вважала за необхідне здійснити удосконалення механізму верифікації договору, тобто перевірки виконання його положень, зокрема виходячи зі схильності Москви до вибіркового виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань. Виступали Сполучені Штати й за контроль над розвитком і розміщенням російської тактичної ядерної зброї (ТЯО), небезпідставно вважаючи її загрозою миру в Європі. Узагалі ж, тоді Адміністрація США вважала, що умовний поділ ядерної зброї на «стратегічну» і «тактичну» є спадщиною підходів часів «холодної війни» і наполягала на встановленні дієвого контролю над усіма її видами.
Не зайвим буде згадати, що під час «холодної війни» ТЯО вважалася радянським керівництвом зброєю, яка на практичному рівні у значно більшій мірі ніж стратегічна, могла б бути використана, як засіб ведення війни і яка у силу своєї руйнівної сили сприяла б більш швидкому досягненню успіху на театрі військових дій. У тодішній же Західній Європі радянська ТЯО розглядалася як рівнозначна стратегічній і по дальності дії, і по руйнівним наслідкам її можливого застосування. Невипадково, практично із самого з початку 90-х років РФ відмовлялася навіть обговорювати питання будь яких обмежень щодо ТЯО. Сьогодні ж ми бачимо, наскільки пропозиція попередньої Адміністрації Трампа була б вигідною й Україні, оскільки за даними різних джерел Москва наразі має від 1000 до 2000 нестратегічних/тактичних ядерних боєзарядів.
Росія ж хотіла зберегти Празький договір 2010 року, що фактично забезпечував їй престиж світової наддержави і привілейований статус другого геополітичного центру сили. Безсумнівно, Росія також принагідно дуже хотіла б вкотре проголосити себе гарантом міжнародного миру та безпеки.
То ж, фактично на користь Москви зіграло те, що після перемоги Байдена на виборах, США у лютому 2021 році погодилися продовжити СНО-ІІІ без якихось змін або доповнень ще на п’ять років, тобто до 5 лютого 2026 року зазначений вище договорів. Вірогідно, у ті дні у Білому домі сподівалися, що цей крок з боку тодішньої Адміністрації США можна буде розглядати в якості щирої спроби зменшити напругу між обома наддержавами, що була спричинена насамперед провокаційними акціями Москви.
І тут Адміністрація Байдена явно помилилася. Адже в рамках свого загально агресивного зовнішньополітичного курсу РФ почала діяти ще більш безвідповідально, відверто шантажуючи США і увесь світ своєю ядерною зброєю. Так, на початку 2023 року РФ в односторонньому порядку відмовилася від проведення як передбачених інспекцій, так і консультацій з механізму імплементації СНО-ІІІ. А 21.02.2023 р. Кремль узагалі анонсував призупинення участі РФ в американсько-російському Договорі про подальші заходи зі скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
В травні 2023 році було оголошено про передачу Білорусі комплексів «Іскандер-М», надання частині білоруських літаків Су-25 технічної можливості нести ядерну зброю та підписання документів між міністерствами оборони РФ і РБ, які визначають порядок зберігання російської нестратегічної ядерної зброї на території країни. В РФ почали відверто говорити, що «надзвичайно важливим завданням Росії є навіювання страху елітам США та ЄС щодо реальної повномасштабної війни – третьої світової…Це єдине, що наразі може стабілізувати ситуацію. Коли в Європі і США почнуть говорити про бомбосховища і саморобні марлеві пов’язки, тоді їхня влада почне йти до деескалації і діалогу з Москвою.»
У відповідь, США в червні 2023 року оголосили про припинення обміну інформацією з РФ; відмову від надання Москві повідомлень про статус і дислокацію відповідних видів озброєнь; припинення інспекцій на території США; зупинку в наданні телеметричних даних про запуски американських міжконтинентальних балістичних ракет і ракет, що запускаються з підводних човнів. Очевидно, у американському керівництві також легко розгадали доволі примітивні спроби російських дипломатів та військових використати переліт до США, начебто для інспекцій в рамках СНО-ІІІ, задля здійснення з розвідувальними цілями прольоту у повітряному просторі деяких країн НАТО, забороненому для РФ з 2022 року.
На тлі офіційного визнання Державним Департаментом США порушень з боку РФ положень СНО-ІІІ, у Вашингтоні в 2024 році задумалися про виробництво нової ядерної боєголовки W93 для міжконтинентальних ракет на підводних човнах та у січні 2025 року оголосили про розміщення в Європі оновлених гравітаційних ядерних бомб B61-12.
Утім, у цілому так званий психологічно-ядерний шантаж Кремля здається спрацював – починаючи з лютого 2022 року у США постійно говорили про небажаність ескалації. Більш того – на тлі загально млявої реакції Вашингтону вже можна констатувати утворення упродовж останніх двох років агресивно-диктаторського і оснащеного ядерною зброєю трикутника Москва-Мінськ-Пхеньян, що простягнувся через усю Євразію від східних кордонів НАТО до лінії розмежування між КНДР і Республікою Корея на Далекому Сході. Північна Корея може завдати ядерного удару не лише по Південній Кореї, але й по Японії, а також, не виключено не без сприяння РФ, посилено працює над удосконаленням засобів доставки цієї зброї до території США. Іран також може потенційно долучитись до учасників цього авторитарно-ядерного тріо, перетворивши його на божевільно-небезпечний ядерний квартет. Очевидно, вже можна сказати, що курс Адміністрації Байдена на демонстрацію стриманості виявився безуспішним, а підвалини для нових домовленостей у сфері обмеження стратегічних наступальних озброєнь – на сьогодні відсутні.
Є й ще низка міркувань, які свідчать про те, що СНО-ІІІ навряд чи буде продовжений у його теперішньому вигляді. Адже з 2010 року у деяких, безпосередньо пов’язаних із обороною сферах, відбулися значні зміни, пов’язані насамперед: зі швидким поширенням й постійним удосконаленням безпілотних літальних апаратів (БПЛА); розвитком гіперзвукових технологій, які розглядаються як у контексті розробки засобів доставки ядерної зброї так і одного з елементів неядерного стримування; все більшого упровадження штучного інтелекту (ШІ) в різних озброєннях, включаючи ядерні і засоби їхньої доставки, в аналізі великих баз даних і прийнятті рішень; мілітаризації космічного простору, що вже фактично вважається потенційним полем бою.
Наразі невідомо, яку саме позицію обере ця Адміністрація Трампа щодо вищезазначеної проблематики – особливо на тлі триваючих погроз з РФ щодо застосування ядерної зброї, зокрема в Європі, та спроб утворити глобальну анти-західну коаліцію. Тим більше, як виявилося, ядерне стримування сьогодні працює лише на одну сторону – російську.
Є підстави вважати, що в центрі уваги нової Адміністрації США будуть питання відновлення збагачення урану для військових цілей, будівництва нових виробничих потужностей і лабораторій, глибокої модернізації існуючих. Вже розроблені плани заміни деяких старих ядерних боєголовок новими. Здійснюється робота над створенням і модернізацією відповідних засобів доставки, зокрема крилатої ракети морського базування. Загалом же, ці та інші заходи у сфері ядерного стримування розраховані до середини 2030-х років. Паралельно, до ядерних програм залучаються нові супер-комп’ютери, як El Capitan у Каліфорнії та Venado у відомому Лос-Аламосі.
А тим часом, сьогодні можна констатувати відсутність однієї з найбільш важливих політичних передумов для проведення будь-яких переговорів щодо стратегічної стабільності, а саме – клімату взаємної довіри між сторонами.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості