Зазвичай альянсом в дипломатії називають відносно стабільну коаліцію двох або більше держав, що поділяють спільні інтереси, формалізовані у вигляду договору/договорів. Створюються вони з різною метою і зберігаються впродовж різних термінів, але їхнім основним пріоритетом в різних обставинах є саме узгодження та наступна координація дій щодо якогось одного аби низки чинників в зовнішній сфері.
Історія людства і міжнародних відносин, зокрема з найдавніших часів, знайома з багатьма міждержавними союзами і альянсами. Так, відомо про існування ще в Древній Греції Лакедемонської симахії (військо-політичного союзу міст), на чолі зі Спартою та Делоської симахії, на чолі з Афінами.
У подальшому окремі міждержавні альянси і союзи під впливом різних обставин спричинили появу глобальних або регіональних міжнародних структур, кількість яких значно збільшилася у ХХ сторіччі. Водночас, збільшення взаємозалежності держав під впливом глобалізації, також сприяло виникненню та, часом, навіть загостренню протиріч у різних сферах міжнародної взаємодії. Прикладом цього може бути широко розповсюджена сьогодні теза про «несправедливість» сучасної системи міжнародних відносин, де начебто домінує лише Захід. Таке справжнє, або уявне, «домінування» вже викликає невдоволення, і навіть активну протидію, з боку низки держав-ревізіоністів.
Не претендуючи на абсолютну всеосяжність, можна умовно визначити приблизно таку класифікацію союзів і альянсів та проілюструвати її деякими прикладами з історії дипломатії:
Союзи з метою спільної протидії та ведення війни проти спільного ворога:
Вже згадана Лакедемонська симахія, також відома, як Пелопоннеський союз, що існувала в Древній Греції у VI та V сторіччях до нашої ери і була спрямована проти гегемонії Афін; Унія 1609 року низки німецьких протестантських князів для оборони віри під час Тридцятилітньої війни; союз США та Франції проти Британії 1778 року; шість коаліцій низки європейських монархій і Британії проти Наполеона у 1791-1815 роках; Альянс США, Радянського Союзу та Великобританії проти нацистської Німеччини в роки Другої світової війни.
Союзи ad hoc задля вирішення якоїсь конкретної зовнішньополітичної задачі:
Союз Імператора Римської імперії Костянтина Великого з готами проти сарматів у 332 році; домовленості між Росією, Пруссією та Австрією щодо поділу Польщі у 1772, 1793, 1795 роках; консенсус держав-учасниць Альхесіраської конференції 1906 року (Австро-Угорщина, Бельгія, Великобританія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Франція, Росія, США, Португалія, Швеція), який встановлював над Марокко колективний режим міжнародної опіки; Співдружність незалежних держав (СНД), що була утворена в 1991 року з початковою метою розв’язання на основі міжнародного права комплексу питань, пов’язаних з припиненням існування СРСР.
Альянси задля визначення сфер впливу в окремому регіоні або світі:
Антанта (Великобританія, Франція, Російська Імперія), створена у 1907 році для закріплення існуючих територіальних володінь і протидії Потрійному союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, хоча остання після італійсько-французької угоди 1902 року де-факто відійшла від Потрійного союзу; вісь Берлін-Рим 1936 року, метою якої було розмежування сфер експансії на Балканах і в Дунайському басейні; Варшавський пакт – військово-політичний союз європейських соціалістичних держав за провідної ролі Радянського Союзу, фактично створений для закріплення біполярності світу, захисту соціалістичного ладу усіма засобами, зміцнення сфери впливу СРСР (1955-1991 роки).
Союзи, зокрема регіонального характеру, задля узгодження спільних дій стосовно політичного і економічного розвитку та підвищення добробуту:
Європейський Союз, що веде свій початок від Європейської об’єднання з вугілля та сталі і Європейської економічної спільноти, які були засновані європейськими країнами в 1951 та 1958 роках відповідно, Економічний союз держав Південної Америки (МЕРКОСУР), створений у 1991 році, Африканський Союз, заснований у 2002 році, як правонаступник Організації Африканської Єдності.
Союзи з метою збереження status quo:
Священний Союз Австрійської, Російської та Прусської монархій з метою захисту монархічного ладу і протидії революційним рухам у 1815-1830 роках; Союз трьох імператорів (Німеччина, Росія, Австро-Угорщина) 1873 року задля збереження status quo в Європі, зокрема на Балканах; Ліга Націй створена 1920 року; Організація Об’єднаних Націй (ООН).
На ООН хотілось би зупинитися більш детально: те, що вона була створена саме з метою збереження status quo, яке склалося після закінчення Другої світової війни, наочно підтвердилося після колапсу Радянського Союзу. Виявилося, що ця організація краще функціонувала в умовах «холодної війни», однак практично не знала, як діяти в нових умовах і що протиставити новим викликам. Не випадково, вона виявилася абсолютно неспроможною примирити ворогуючі сторони у Сомалі у 1992 та 1994 роках та запобігти Геноциду 1994 року в Руанді або низці конфліктів на території колишньої Югославії.
Відповідно, після цього спостерігалось спочатку повільне, а потім й стрімке падіння її авторитету та легітимності, кульмінацією чого став візит до Москви у травні 2015 року Генерального секретаря ООН Пан Гі Муна на запрошення хазяїна Кремля, який за рік перед тим грубо порушив її основоположні норми. Тобто, ООН продемонструвала свою повну безпорадність в умовах, коли, всупереч її Статуту і волі переважної більшості учасників міжнародного співтовариства, постійний член Ради Безпеки ООН (!!!) вже більше десяти років здійснює цинічну і збройну агресію проти сусідньої країни, яка не володіє ядерною зброєю або іншими засобами стримування і якій він сам гарантував непорушність кордонів.
Союзи на основі спільних цінностей:
В історії міжнародних відносин союзи на основі спільних цінностей практично ніколи не існували. І лише внаслідок жахіть Другої світової війни держави усвідомили необхідність побудови партнерства не лише виключно на базі їхніх утилітарних інтересів, а й, водночас, на певних ціннісних засадах. Такими альянсами можна вважати Атлантичну хартію між США і Британією 1941 року та Організацію Північноатлантичного договору (НАТО), що на думку відомого британського історика Нормана Дейвіса «спирається на те саме англо-американське партнерство, що зародилось 1941 р.». Як відомо, учасники НАТО відповідно до статуту «сповнені рішучості захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізацію, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права».
І хоча НАТО сьогодні знаходиться на непростому етапі свого розвитку, а можливо навіть й певної трансформації, нещодавній Саміт Альянсу в Гаазі підтвердив відданість його держав-учасниць «колективній обороні, як закріплено у Статті 5 Вашингтонського договору, в якій йдеться, що напад на одного з членів Альянсу є нападом на них усіх». Утім, попри те, що у Підсумковій декларації саміту справедливо зазначено те, що безпека України сприяє безпеці Альянсу (хотілося б аби ця красива теза скоріше наповнилася практичним змістом), наша держава продовжує залишатися за безпековим контуром НАТО. На жаль, заплутавшись свого часу у тенетах сумно відомої «багатовекторності», Україна, на відміну від своїх західних сусідів-колишніх учасників Варшавського пакту і навіть країн Балтії, окупованих СРСР ще напередодні Другої світової війни, не спромоглася вступити до НАТО і таким забезпечити собі надійні гарантії безпеки. Про реальні ж варіанти для України у даному контексті – в заключній публікації з цієї вкрай актуальної сьогодні для нас тематики.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості