-5.4 C
Kyiv
Неділя, 9 Лютого, 2025

Про глобальне змагання за ресурси і перспективи відносин України з Африкою

На переламних моментах історії зміни у світі відбуваються набагато швидше, аніж звичайно і дуже часто за безпосередньої та активної участі сучасників. Це помітив ще Махатма Ганді, який наголошував: «Ми маємо стати частиною змін, які ми хочемо бачити у світі». І, як ми самі наочно і чи не щоденно спостерігаємо – із початком широкомасштабної агресії РФ проти України на міжнародній арені суттєво пришвидшилося формування політико-дипломатичних контурів двох таборів країн-опонентів, що вже можна спостерігати і в Україні, і в Тайванській протоці, а підготовка до чергової фази глобального протистояння вже безсумнівно почалася.  

Сьогодні у світі ще більше активізувалося відкрите протиборство за володіння матеріальними та інтелектуальними ресурсами, що мають забезпечити переваги у ближчому й більш віддаленому майбутньому. На тлі геополітичної нестабільності увагу багатьох країн привернули шляхи постачання енергоресурсів, промислової продукції, комплектуючих, медикаментів і товарів першої необхідності. Водночас, цілком несподівано для багатьох з’ясувалося, що Україна є одним з основних постачальників продовольства на Африканський континент, зокрема зерна та олії, і це постачання неабияк впливає на політичні та соціально-економічні умови у країнах Північної, Західної та Східної Африки. 

Як нещодавно зазначив Тімоті Снайдер: «Глобальний голод є важливим сценарієм катастрофічних глобальних страждань в епоху різкої нерівності та боротьби за ресурси. І тут жодна країна не є важливішою за Україну. Понад дві тисячі років, з часів стародавніх греків, родючі землі України годували сусідні землі та цивілізації. Сьогодні Україна здатна прогодувати близько півмільярда людей. Війна Росії проти України – це також війна голоду.»

Чи не помилився Генрі Кіссинджер?  

Тим часом, конкуренція за здобуття зовнішнього впливу та країн-прибічників, як і в часи «холодної війни», набула глобального характеру. І в цій конкурентній боротьбі чільне місце обійняла саме Піднебесна, яка у порівнянні з часами післявоєнного протистояння Заходу і Сходу, в десятки, а то й у сотні разів, збільшила свої можливості у ключових галузях, що у наші часи визначають вагу країн на міжнародній арені – політичній, економічній, військовій, інформаційній тощо.          

«Менш ніж за одне покоління Китай перетворився на другу за величиною економіку світу. Щоб пришвидшити цю драматичну трансформацію, Китай увійшов до міжнародних інститутів і прийняв встановлені правила світового порядку, нехай це і не обов’язково відповідало його переконанням.» – саме ці твердження з книги Генрі Кіссинджера «Світовий порядок» приходять на згадку, коли читаєш новину про те, що у 2023 році Китай уперше став найбільшим у світі експортером автомобілів, обійшовши Японію.

Засновник Китайської комуністичної партії та її багаторічній лідер Мао Цзедун мабуть абсолютно вірно розрахував, що примирення зі Сполученими штатами на початку 70-х років минулого сторіччя покладе край ізоляції КНР і надасть можливість іншим країнам визнати комуністичну державу. Очевидно, він також проникливо вбачав й те, про що згодом напише вже згаданий американський дипломат і політолог у тій же книзі: «міжнародний порядок розвиватиметься таким чином, який дозволить Китаю стати центральним учасником подальшої міжнародної нормотворчості аж до перегляду деяких панівних правил.»    

Однак, виникає цілком логічне питання – а що власне отримали тоді США і країни Заходу, у цілому, на взамін визнання КНР? Ефемерне спільне стримування СРСР, зближення якого з Китаєм й так навряд чи було можливим в мовах жорсткого радянсько-китайського протистояння? Про останнє автор цього допису знає з особистого досвіду служби у складі передової групи радянських військ в Монголії, де на випадок ймовірного наступу з Китаю в середині 80-х років була дислокована ціла, повністю укомплектована і до зубів озброєна, 39-та армія зі штабом в Улан-Баторі. 

Та й сьогодні Захід має з боку Китаю скоріше потужного конкурента у політичній, торговельно-економічній, технологічній, інфраструктурній та інших сферах, аніж реального партнера у вирішенні найбільш важливих питань міжнародного порядку денного.

Африка в геополітичних планах Кремля    

РФ, у свою чергу, оголосила боротьбу за вплив у так званій світовій більшості, маючи на увазі під цим «незахідні країни, які не мають зобов’язуючих відносин зі США та організаціями, що знаходяться під їхнім патронатом». Партнерство з країнами Африки було нещодавно прямо проголошено таким, що «виходить на стратегічний рівень». Москва активно прагне стати основним, практично монопольним, постачальником на африканському ринку зернових. На тлі посилення західних санкцій РФ намагається використати африканський ринок для просування своїх товарів і послуг. Водночас, з технічно складним експортом, який, як правило, вимагає значного експортного кредитування, створення сервісних центрів, підготовки місцевого персоналу, пошуку ринків збуту тощо, для РФ все виглядає значно гірше. 

Традиційно важливе місце у африкансько-російських відносинах займало військо-технічне співробітництво. У доповіді 2023 року авторитетного Стокгольмського інститут дослідження проблем миру (SIPRI), зазначалось, що у 2018-2022 роках РФ була основним постачальником озброєнь в країни Африки – 40% загально континентального імпорту, випередивши США (16%), Китай (9,8%) та Францію (7,6%). Однак, не є секретом, що тепер цей напрям з відомих причин наразі виглядає вже не так перспективно. Зокрема, за останніми даними SIPRI Пекін вже випередив РФ в обсягах постачання озброєнь до країн Африки на південь від Сахари –  19% у порівнянні з 17%, що отримала Москва.   

Хоча, Кремль і раніше стикався з тим, що його амбітні плани на Африканському континенті явно перевищували наявні можливості. Навряд чи сьогодні російські ресурси є цілком достатніми для масштабної підтримки кількох африканських режимів, навіть якщо вони проголошують популярні сьогодні в Москві анти-західні гасла. Дуже ймовірно, що й цього разу бажання РФ згодом виявляться далекими від реальності. Як приклад можна навести військову допомогу СРСР режиму Менгісту в Ефіопії, якому лише з березня 1977 по травень 1978 року по організованому «повітряному мосту» за деякими оцінками було надано озброєнь аж $1 мільярд на війну проти Сомалі. Через встановлення контролю над Ефіопією радянські кола бачили для себе ключ до домінування у Червоному морі і до певної міри у прилеглій частині Індійського океану. Як відомо, сама ця допомога обернулася руйнівною катастрофою для Ефіопії, і згодом суттєво послабила й СРСР, амбітні геополітичні плани якого на Африканському континенті згодом зазнали фіаско.

Та й у наші дні справи у Москви в Африці йдуть, м’яко кажучи, з переміннім успіхом. Після запровадження санкцій Євросоюзу проти російських кривавих алмазів  Ангола одразу ж й доволі настійливо попросила російську компанію «Алроса» на вихід зі спільного проекту із видобутку алмазів на родовищі Катока, що вважається четвертим у світі за обсягами покладів. Поки невдало завершилася й чотирирічні зусилля Кремля по здобуттю військово-морської бази в Судані на узбережжі Червоного моря – попри значні виділені ресурси сам проект відсувається на невизначений термін, а перспективи РФ отримати доступ до контролю над цим стратегічно важливим пунктом очевидно зникли у спекотному мареві, характерному для Баб-ель-Мандебської протоки, що з’єднує Червоне море з Аденською затокою.

Україні слід думати про довгостроковий розвиток відносин з Африкою      

У контексті ж українсько-російської війни значна кількість країн Африканського континенту наразі явно віддають перевагу нейтральній позиції, не бажаючи бути утягнутими у, як вони вважають, геополітичну сварку між Заходом та РФ. Утім, є й ті, хто рішуче засуджує віроломну агресію РФ проти України, розуміючи, що безкарний прецедент силової зміни міжнародних кордонів неодмінно матиме руйнівні наслідки для усього Африканського континенту.  

Часто сприймаючи багато наших звичних реалій за повсякденну даність, ми навіть не усвідомлюємо того, що наша держави фактично стала унікальним явищем у модерній історії. Адже ніде раніше у світі країна, на яку підступно напав жорстокий і потужний агресор, не виявляла достатньої спроможності забезпечити власне населення достатньою кількістю продовольства. 

І не лише забезпечити – а й навіть не звертатися до найменшого нормування товарів першої необхідності або запровадження продовольчих карток! 

І не лише повністю забезпечити власне населення, а й експортувати продовольство, зокрема аграрну продукцію, у таких кількостях, що деякі сусідні країни у розпачі вимагають обмежити доступ української продукції на їхні ринки.  

А між тим, саме це викликає щире захоплення і велику повагу у багатьох країнах світу, зокрема й африканських.

Тож, можна із впевненістю сказати, що у цій сфері Україна досягла дійсно достойного рівня національної стійкості. Хоча, звичайно ще треба докласти багато зусиль до того, коли відповідна стійкість буде продемонстрована й в інших, не менш важливих сферах.   

Що ж до перспектив наших відносин з країнами Африки, наразі можна констатувати, що можливими сферами двосторонньої взаємодії у перспективі можуть бути взаємовигідна торгівля, аграрні та біотехнології, енергетика, безпілотна авіація, освіта, медицина.     

Однак, будувати ці відносини слід саме зі прицілом на довгу перспективу – починаючи з підготовки професійних кадрів і аж до заснування інституту Африки. Саме це засвідчить сталість нашого курсу на довгостроковий розвиток взаємин з країнами цієї частини світу та закладе відповідні підвалини на майбутнє. Адже явно невипадково у мові суахілі, широко поширеній у Східній і навіть Південній Африці, набуло популярності мудре прислів’я – Ulimacho huvunacho, що у перекладі на українську означає дуже знайомий нам вислів: що посієш, те й пожнеш…     


Олег Бєлоколос, Директор Центру досліджень національної стійкості

Наша місія — формування і просування українського бачення національної стійкості: взаємозв’язок із демократичними цінностями, правами людини, міжнародним співробітництвом, регіональною і світовою безпекою.

Контакти

Деякі попередні роздуми на тему теперішньої і майбутньої стратегічної стабільності 

Дуже вірогідно, що українсько-російська війна буде розглядатися новою Адміністрацією у комплексі всіх відносин між США та РФ, включаючи й питання стратегічної стабільності та подальших...

Про Трампа, американську зовнішню політику та деякі рекомендації для української сторони

Наочну хибність деяких тверджень про начебто занепад Сполучених Штатів можна було спостерігати в листопаді минулого року, коли чи не увесь світ з великою увагою...

Миротворці в Україні – міф, далекий від реальності

На полях саміту ЄС-Західні Балкани в Брюсселі, за даними видання Politico, 18 грудня має відбутися зустріч президента України Володимира Зеленського, генсека НАТО та європейських...