Резонансні події в концертно-розважальному центрі «Крокус», що сталися 22 березня, спричинили появу цілої низки версій і здогадок стосовно того, що ж відбулося того п’ятничного вечора у Москві. Серед основних називають як напад ісламістів з ІДІЛ, так і сценарій, організований самими російськими спецслужбами задля обвинувачення України. Мета останнього – посіяти страх серед росіян, обґрунтувати посилення внутрішніх репресій і проведення мобілізаційних заходів, виправдати сьогоднішні та майбутні атаки проти цивільних об’єктів в Україні, підготувати ґрунт для загальної ескалації військових дій та спробувати залучити західні країни до так званої спільної боротьби з міжнародним тероризмом.
Безумовно, Москва наразі відчайдушно прагне й відвернути увагу від більш ніж явного провалу своїх спецслужб, що вочевидь називаються «силовими» лише тому, що можуть застосовувати грубу силу проти нечисельної опозиції в середині країни і організовувати вбивства за кордоном, а насправді не спроможні захистити власне суспільство. Інструментом же цього має стати знаходження так званого «українського сліду». Очевидним доказом цього є безапеляційні і при цьому бездоказові заяви щодо начебто причетності України до нападу 22 березня в російських пропагандистських каналах і в словах ряду російських офіційних чинників, зокрема й секретаря ради безпеки РФ Патрушева, який 26 березня прямо заявив, що це «звичайно, Україна». 3 березня цю ж нісенітницю на офіційному рівні повторив вже міністр оброни агресора.
Тим часом, абсолютно аморфними показали себе регіональні або субрегіональні структури безпеки під патронатом або за участю РФ. Однозначно невдалою слід визнати так звану «координацію взаємодії компетентних органів держав-учасниць СНД у сфері боротьби з тероризмом», у тому числі в рамках відповідного «Антитерористичного центру», а також «нарощування спільних зусиль з метою підвищення ефективності боротьби з міжнародним тероризмом» країн-членів ОДКБ.
При цьому, намагаючись підіграти ультра-націоналістичним і ксенофобським настроям у суспільстві та ще більш залякати усіх опонентів путінського режиму шляхом відкритої демонстрації катувань затриманих і обвинувачених у організації нападу, Москва припустилася кількох важливих помилок:
Перше, було отримано додаткові підтвердження широко розповсюдженої в російських спецслужбах практики застосування тортур щодо затриманих, про що неодноразово заявляли й міжнародні організації й самі ув’язнені, зокрема українські військовополонені та цивільні громадяни.
Друге, проявився латентний і глибоко укорінений російський расизм, що базується на традиційній недовірі і несприйнятті пересічними росіянами усього незвичного та іноземного. Як виявилося, притаманна російському суспільству культура побутового насильства легко знайшла своїх прибічників в органах державної влади, зокрема репресивному апараті, де її здавна сприймають як цілком природне явище. Про останнє писав ще у ХІХ сторіччі відомий француз Астольф де Кюстін у своїй критичний книзі «Правда про Росію»: «За білого дня, на переповненій вулиці бити людину до смерті раніше ніж її судити, от що здається цілком природнім суспільності і поліції в Петербурзі.»
Третє, показ наживо жорстокого катування і знущань над затриманими мусульманами може мати негативний резонанс в усьому мусульманському світі, де не люблять коли утискають єдиновірців, і щонайменш ускладнити увесь курс РФ на пріоритетний розвиток відносин з країнами Глобального півдня або, як їх називають тепер у Москві, – «світовою більшістю». По аналогії з тим, як резонансний скандал в іракській в’язниці Абу-Грейб, спричинений появою в 2004 році задокументованої інформації про дії американських військових, що принижували людську гідність ув’язнених, не лише всерйоз підірвав репутацію США в самому Іраку, а й багато у чому скомпрометував усю американську політику на Близькому Сході, в Африці та багато де в Азії і навіть сьогодні є темною плямою на іміджі Вашингтону.
Четверте, поки що не зрозуміло, які саме наслідки матиме започаткована російською владою кампанія з репресій щодо мігрантів з Таджикистану та низки інших країн. Цілком ймовірно, що зазначена політика РФ сприятиме радикалізації й певної частини мусульман в РФ, яких останніми роками стає усе більше. Та й сама Москва стає значним континентальним осередком цієї релігії, чисельність послідовників якої в російській столиці вже наближається до 4 мільйонів. Також, є підстави вважати, що вона може призвести й до посилення антиросійських настроїв в країнах Центральної Азії, глибинні процеси в яких попри багаторічну й широку присутність Москви, залишаються малозрозумілими для сучасного російського істеблішменту.
П’яте, від’їзд великої кількості мігрантів-робітників з РФ, де дефіцит трудових ресурсів за деякими оцінками сягнув 5 мільйонів, негативно вплине на стан економіки ворога. Особливо складною виглядає ситуація у будівництві. Не виключено, що російська влада згодом саме з цієї причини «замете усе під килим», адже без мігрантів російська економіка вже не може функціонувати.
Тим часом, сама країна-агресор усе глибше вповзає назад у похмурі часи, що прямо нагадують найкривавіші роки сталінського терору. Вірогідно, за посиленням репресій, адже згадані вище «силовики» будуть ще завзятіше засвідчувати свою відданість путінському режиму, ще активніше піде конфіскація підприємств у іноземних власників і мало лояльних бізнесменів в рамках так званої «націоналізації». Очевидно, у майбутньому слід не виключати й конфіскацію особистого майна і, насамперед валютних коштів, та інших заощаджень пересічних громадян, що у Кремлі вже вочевидь розглядають як додатковий резерв для війни на тлі зменшення інших ресурсів – у так званому «Фонді національного добробуту», що формувався за рахунок нафтогазових доходів, за два роки війни проти України ліквідні активи впали з $113,5 млдр. до $55,9 на 1 січня 2024 року. Утім, такий курс Кремля невідворотно веде РФ до подальшого нагромадження кризових тенденцій і в економіці, і в суспільстві.
Автор: Олег Бєлоколос, Директор Центру досліджень національної стійкості