У попередній публікації Центру досліджень національної стійкості зовсім невипадково було приділено окрему вагу пошукам взаємозв’язку між наявністю або відсутністю союзників і гарантіями безпеки.Саме відсутність в України станом на 2014 рік відносин дійсно союзницького характеру з жодною державою світу й стала одним з головних чинників окупації Криму і початку віроломної агресії РФ на Сході нашої держави. Безперечно, бралось це до уваги агресором й через вісім років – під час широкомасштабного вторгнення в лютому 2022.
Відсутні вони в нас й зараз. Не в останню чергу тому, що весною 2022 року уряди і суспільства європейських країн були абсолютно паралізовані картинами варварського знищення Маріуполя, інших українських міст і сіл, а також жахливими злочинами в Бучі і десятках населених пунктів, що потрапили під окупацію агресора. В Москві вірно прорахували, що ці та подібні засоби залякування, включаючи й регулярний шантаж ядерною зброєю, неодмінно знеохотять європейців від вступу у конфлікт з РФ. Більш того – змусять їх за будь-яку ціну уникати конфронтації з Москвою і утриматися від укладення будь-яких домовленостей про військову взаємодопомогу з нашою державою.
Майже так само діяла й нацистська Німеччина, широко демонструючи в європейських столицях у 1939-1940 роках страшні документальні кадри наслідків нищівного бомбардування Варшави та інших польських міст. Слід визнати, що тоді ця тактика виявилася доволі ефективною, адже як можна по іншому пояснити «Дивну війну», що велася тоді за Західному фронті? Здається, спрацювала вона на Кремль й зараз.
Тож, сьогодні практично єдиним, хоча й суттєвим, наближенням до союзницьких відносин, можна назвати лише Угоду про сторічне партнерство між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії від січня 2025 року.
Очевидно, Києву слід реалістично дивитися на ситуацію і підходити до можливості здобуття союзників на таких основних засадах:
1. Наявність спільної загрози з боку путінської Росії. Те, що авторитарні режими схильні до здійснення агресивної політики вже є аксіомою, яка вочевидь не потребуватиме додаткових аргументів. Тим більше, що Москва це підтверджує сама, постійно провокуючи сусідні держави в той або інший спосіб.
2. Наявність спільних демократичних цінностей і, що особливо важливо, волі до їхнього захисту, адже саме відсутність волі до протидії тоталітаризму сприяло реалізації агресивних планів ревізіоністської осі Берлін-Рим-Токіо в другій половині 30-х років минулого сторіччя.
3. Спільне і взаємовигідне прагнення до політичного і економічного розвитку та підвищення добробуту населення.
Тож, питання набуття на сучасному етапі надійного союзника/союзників для України вочевидь потребуватиме фахової дискусії і оперативних скоординованих заходів. Також очевидно, що необхідною передумовою цього є проведення нашою державою послідовної і передбачуваної зовнішньої політики.
І останнє, але мабуть найважливіше – історичний досвід, взагалі, та вищевикладене, зокрема, однозначно вказують на те, що доки Україна не зміцнить національну стійкість, не посилить власну економіку та не просунеться далі у напряму розбудови потужних збройних сил, з нею навряд чи хтось схоче укладати союзи. Дійсне усвідомлення цього є першим кроком до вирішення даного непростого питання. Адже відомий вислів Ніколо Макіавеллі: «Хто має хороше військо, знайде і хороших союзників» є і ще дуже довго залишатиметься вкрай актуальним.
Тим часом, за результатами серпневих зустрічей у Вашингтоні було домовлено про розробку гарантій безпеки для України. Що саме вони собою являтимуть наразі достеменно невідомо. Головне – щоби вони мали недекларативний і практичний характер. Зокрема, як позитив можна розглядати інформацію про те, що можливі гарантії безпеки будуть складатися з чотирьох компонентів: військова присутність; протиповітряна оборона; озброєння; моніторинг припинення бойових дій.
Також, дуже важливо, щоби ці гарантії безпеки спиралися на стійку політичну волю і мали завчасно визначений сторонами алгоритм послідовних дій. Тобто, діяли не так, як це сталося на початку вересня 1939 року, коли ані Британія, ані Франція не мали скоординованих планів допомоги Польщі, чим багато у чому й прирекли її на доволі швидку поразку від масштабної і добре підготовленої нацистської агресії.
У стратегічному ж плані перед Україною вочевидь стоятимуть два головних завдання:
- Укладення юридично-зобов’язуючої угоди про взаємну оборону з країною, яка володіє ядерною зброєю, та аналогічних угод з низкою країн нашого регіону щодо взаємної допомоги у випадку неспровокованої агресії. Такі угоди, що мали б виразно оборонний характер і базувалися б на взаємо зрозумілих і життєво важливих принципах – забезпечення власної національної і, одночасно, загально європейської безпеки. Можливо, так, як це визначено у статті 2 розділу «Безпека і оборона» Договору про посилену співпрацю та дружбу між Республікою Польща та Французькою Республікою, від травня 2025 року, і в якій, зокрема, визначено зобов’язання сторін «надавати одна одній допомогу, зокрема військовими засобами». У загальному ж плані слід виходити з того, що необхідною умовою для будь-яких міждержавних гарантій безпеки Україні є реальна довіра до Києва із боку потенційних гарантів та союзників. Без цього не спрацюють жодні міжнародні документи.
- Подальший і постійний розвиток власних і потужних сил стримування будь-якої зовнішньої агресії. Якими будуть ці сили і з чого саме складатимуться безсумнівно має бути предметом окремого і непублічного дослідження. І тут, серед іншого, можливо слід звернути увагу й на слова Юрія Щербака – визначного дипломата і відомого письменника, який у своїх книгах зміг заглянути у майбутнє і передбачити ті загрози, які тепер постали перед українською нацією – «наступна зброя Судного дня це штучний інтелект».
Невід’ємною частиною гарантій нашої власної безпеки також є й високий рівень національної стійкості, тобто спроможності наших державних інституцій, неурядового сектору і суспільства загалом належним чином протистояти очікуваним і неочікуваним зовнішнім та внутрішнім викликам.
І нарешті – антиукраїнська ідеологія і практика сьогоднішньої кремлівської камарильї не залишає нам багато варіантів. Тож, безсумнівно, що однією з головних гарантій безпеки України буде повний демонтаж існуючого російського режиму з наступним зовнішнім і внутрішнім засудженням путінізму та кардинальним соціально-політичним переформатуванням РФ, метою якого має бути створення надійних запобіжників відродження агресії. В іншому випадку, нашій державі постійно загрожуватиме Дамоклів меч навали зі Сходу.
Олег Бєлоколос
Директор Центру досліджень національної стійкості